її доводиться приймати кару в образі тих Кирпів-Гнучкошиєнків, тих ренегатів — „землячків з цинковими ґудзиками“ та „мерзенних каламарів“, що сараною налітають на нещасний люд, обсідають його хмарами й, висмоктуючи силу з його та достатки, не дають за це нічого, опріче деморалізації. Та Шевченкові було вже ясно, що рідне письменство „не вмре, не загине“, що процес витверезіння з поголовного зрадництва, який почався вже за його пам'яти, не може припинитись. Факти з історії українського письменства ще за життя Шевченка показали йому це виразно, і він з тихою надією й спокійною душею міг промовити своє „нині отпущаєши“ новим робітникам на ниві рідного письменства. „Недавно, — пише він до Марка Вовчка вже на схилі свого віку —
я по-за Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмірало.
І виблагав („Марку Вовчку“).
Поет міг склепити свої очі — спокійний і певний за долю рідного письменства, „яко видіста очі“ його, що за ним ставала вже до праці фаланга молодих працьовників, які справу його життя мали далі провадити й до розцвіту довести. Геній українського письменства не міг, певна річ, угадати, які по його смерти люті часи прийдуть для рідного письменства, в які тяжкі кайдани закована буде та справа цілого його життя, але тепер ми можемо сказати, що його мрія про „думу вольную“ — вільне рідне письменство — вже на порозі до свого здійснення…
