Одна думка про це — і знов душа гартувалась і сердце поетове запалювалось бажанням працювати, — мовляв:
Хоч доведеться розп'ястись,
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи („Лічу в неволі“) —
отими самими „возмутительними стихотвореніями“, за які відбував тяжку кару поет. Сміливо можна сказати, що з усіх оставин, які зберегли нашого Шевченка в неволі, які не дали йому власною рукою смерть собі заподіяти, або — що, може, гірше — духом занидіти й „гнилою колодою по світу валятись“, — на першому місці треба поставити його письменницьку працю. Та й сам поет засвідчив це дуже виразно, обертаючись до музи, своєї „порадоньки святої“, з отакими словами:
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала;
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І по-надо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила, —
Мов живущою водою
Душу окропила („Муза“).
Я й трохи не претендую на те, щоб вичерпати ввесь той багатющий матеріял, який свідчить, чим рідне письменство було для самого поета. Для цього довелося б мало не всю оту „захалявну“ поезію Шевченка притягти до розгляду, не кажучи вже про листи і щоденник, а на це я тепер змоги
