не маю. Все ж і з цих коротеньких заміток, сподіваюсь, читач може скористуватися, щоб реставрувати ту психологичну картину життя нашого поета, перед якою з великою пошаною повинен стати кожен, хто розуміє вагу Шевченка в історії людскости й нашого краю з'осібна…
Письменство, рідне письменство, для Шевченка не примхою було, не порожньою забавкою, а великим ділом усього життя й не дурно за це діло він приніс таку безмірну викупну жертву, не дурно заплатив за його таку велику ціну, перетерпівши зневагу й глузування, муки неволі та самотности, муштри салдацької й катування Ці муки його не зламали. Чому Шевченко почав писати рідною мовою — цього ми не знаємо, та певне й не дізнаємось ніколи про ту безпосередню причину, що дала йому перо в руки й звеліла співати для рідного народу і про його долю. Ми маємо саме оповідання Мартоса про те, як випадком знайдено перші поезії Шевченкові, та воно не вводить нас у таємничу лабораторію, в якій викувано перші зародки Кобзаревих ідей. Але ми знаємо напевне одно — що на ниву письменства він вийшов цілком свідомим і готовим у своїх поглядах на рідне письменство. Далі ті погляди могли тільки в деталях розвиватися під впливом життя і людей, міцніти й ширшати, прибіратись у більш виразні форми, перетворюватись у практичні заходи. Але основа їх, знов підкреслюю це, міцно була в йому заложена ще тоді, коли він петербургськими „білими ночами“ бігав у Літній сад складати свої вірші, коли за-для тих „нікчемних“ віршів занедбав був малювання — свій „хліб насущний“. Свідомо зробившись українсь-
