моє дружнєє посланіє“ — так зветься один із тих Шевченкових творів, у якому найкраще може проступають його риси, як „реалістичного пророка“, що проникливим поглядом зумів обхопити події пізнізших часів і показати ідейну еволюцію навіть ненарожденних ще тоді земляків своїх. Поет бачив, що не самих сучасників треба винуватити за те, що діялось за його часів на Україні, що не тільки попередні, тоді вже мертві, покоління спричинились до ідейного та життьового розбрату між вищими класами та народом, але довго ще своїх рук до того докладатимуть і ті покоління, що прийдуть згодом. І от з своїм „Посланієм“ поет обертається й до тих „ненарожденних“ земляків, бо він добре бачив з непомітної може иншим тенденції, куди підуть пізніші покоління й яку вони постать займуть що-до свого народу. Через те Шевченкове „Посланіє“ й набірає такої великої ваги для нас, отих „ненарожденних“ за його часу земляків; воно стоїть перед нами грізною пересторогою, з одного боку, та заповітом поетовим, з другого — щоб звернути з протоптаного батьками шляху що-до народу й на нових підвалинах — правди, любови та справедливости — поставити свою роботу. І характерно, що як-раз „Посланіє“ не знайшло собі відгуку серед сучасників та ближчих наступників поета. Навіть такий глибокий критичний розум, як Драгоманов, за нелюбою йому, часом таки й справді незручною фразеологією „Посланія“, не зміг добачити його глибокого змісту і назвав його „безсвязним і далеко не так мудрим, як звичайно думають“. Мало того, Драгоманов знайшов був у „Посланії“ і націоналістичну виключність, мало не шовинизм, і „ро-
