народньої свідомости — безперечно належить і наш Шевченко. От через віщо він часто прозирав у глибінь будуччини й по-за художньою красою своїх творів лишив нам таку багату спадщину ще й думок великих, з якої ще довго черпатимуть на свою користь люде. Вогневе слово Шевченкове не тільки історичним пам'ятником старих, пережитих часів стоїть тепер перед нами, а пече й досі ще пекучим болем найживішої сучасности та неминущої правди. Скажу більше — де далі, твори його все більшу громаду збірають коло себе прихильників, навіть такі твори, які сучасникам або ближчим поколінням видавались не зовсім зрозумілими, або навіть і зайвими в поетичному надбанні Шевченка, тепер як-раз чи не найдужче вражіння й справляють. Надто це треба сказати про твори нашого Кобзаря з політичним змістом. З приводу саме їх де-хто з земляків навіть радив був Шевченкові „не дуже заходити в хмари“[1], а тепер ці твори принажують до себе читачів не тільки зверхньою красою своєю та внутрішньою правдою, не тільки картинами сучасного поетові життя, а й добрим розумінням будуччини, або коли хочете — пророкуванням на потомні часи. Пророча, мовляв, сторона тих творів у-явки стоїть тепер перед нами, бо вони потрапляють иноді на найболючіші питання наших часів, виявляють наші болячки і, рукою тямущого хирурга їх розтинаючи, показують разом з тим і добрий лік на них.
„До мертвих і живих і ненарожденних земляків моїх, в Україні і не в Україні сущих,
- ↑ Ол. Кониський — Тарас Шевченко-Грушівський т. I. Львів, 1898, стор. 160.
