„плачем“ — блискавицею пробігають могучі нотки енергичного обурення проти всього державно-громадського ладу тих часів. Гнів поета обертається безпосередно на сучасників, хоч він знає, що їм ніколи дослухатися до його, бо вони иншу „роботу“ мають, — вони
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І Господа зневажають, —
Людей запрягають
В тяжкі ярма, орють лихо,
Лихом засівають...
Такий був фон тогочасного всеросійського життя. Не краще діялось і на Україні, бо вже
Доборолась Україна
До самого краю,
Гірше ляха свої діти
Її роспинають,
Так як пиво, праведную
Кров із ребер точать!
І оті „свої діти“, українське громадянство, по правді варті були такого суворого присуду: „командующіе классы“ на Україні давно вже ліквидували свої колишні вольнолюбні змагання й „за-для лакомства нещасного“, мовляв словом народньої думи, запродали себе, пошились у перевертні. „Желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію“, як писала колись цариця Катерина, а надто — додамо від себе — „къ обладанію“ кріпацькими душами, зробило українські вищі класи лойяльними російськими патріотами й „умоначертаніе прежнихъ временъ“ за часів Шевченка вже зовсім перевелося. Ми знаемо, що вся історія вищих класів на Україні після прилучення її до Москви була не ще инше, як історія боротьби на два фронти. З одного боку
