вони боролися з центральним урядом за свої „права і привилеї“, останки тієї автономії, що хотів був забезпечити Україні переяславською умовою Богдан Хмельницький, з другого боку — кортіло їм панування на Україні над простим народом. Вибившись з-під неволі польської, заступники вищих класів, насамперед козацька старшина, не могли проте уявити собі иншого ладу, нїж той, з яким вони тільки що боролись до загину. Державний лад Річі Посполитої, з її свавільною шляхтою та кріпацькими душами, стояв перед ними тим ідеалом, до якого вони сами йшли, — тільки тепер вони мали стати замісць шляхти, а все инше мало бути по-давньому. Кріпакам вони хотіли тільки нового пана дати, замінивши чужоземного на свого ж таки, але без пана, без соціяльного та економичного поневолення широких мас народу вони собі не уявляли ніякого державного ладу. І от у боротьбі за автономію, з одного боку, та за панування над своїм народом, з другого, вищі класи на Україні пробували по черзі опертися на кожного з своїх ворогів проти другого: автономія за підпомогою народніх мас проти Москви і панування над народніми масами за підпомогою тієї ж таки самої Москви — така була та хитра політична комбінація, яку вигадало колишнє українське панство. Воно, немов кажани оті у відомій байці, вело подвійну гру, пристаючи то до птахів то до звірів, як їхні класові інтереси того вимагали, і коли нарешті виявилось, що панування над народом вони можуть здобути тільки за ціну занехаяння автономичних мрій, то „умоначертаніе прежнихъ временъ“ одразу де й ділось — одлетіло, немов і не було його ніколи.
