Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани, —
так характеризує поет отих борців за волю України, що в боротьбі своїй не змогли стати по-над власну користь та вигоду, пішли на-осліп за класовими своїми інтересами й не схотіли щиро опертись на народні маси, забезпечивши й їм ту саму волю, якої для себе домагались. І нема чого, — каже поет, — вихвалятись їхніми героїчними вчинками без ясного політичного розуму, бо, напр., героїчна боротьба з Польщею позначилась тільки тим, що
Польща впала
Та й вас роздавила,
а спадщину нащадкам вони одну покинули —
Своі кайдани, свою славу…
I тепер, — іронизує поет, — нащадкам колишнього панства вельможного не зосталось навіть тієї проблематичної втіхи, що за свою лойяльність вони не терплять утисків, не зазнають знущання від тих, до кого на службу стали.
Чого ж ви чванитеся, ви,
Сини сердешної Украйни?
Що добре ходите в ярмі,
Ще краще, як діди ходили? —
запитує Шевченко і сам же відповідає:
Не чваньтесь: з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили…
Але, й „деручи ремінь“, уряд того часу вже цілком привернув до себе українське панство. Ми вже згадували, що тоді, коли Шевченко виступив з своїм голосним протестом, воно вже до останку позбулося „фантастичних мрій“ про автономію й кинулось у „реальну“ політику, в якій „желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію“ на першому стояло плані. Панство вже тоді зро-
