Я мушу вмерти, за хвилину зникнуть?
Я, що можу́ вас розумом дознати,
Котрий даю вам мення і названня
І розрізняю в вас добро і зло,
Я мушу вмерти, і той самий час,
Що я ділю́ на ро́ки, дні й години,
Мене в ніщо поверне… Горе! горе!
Але ж душа моя бажає жити!
Але я чути хочу й знать до віку!
Дивитись на отсю красу створіння,
Втішатись радостю правдивих діл,
Боліти й мучитись, неправду зрячи,
І все те довго, довго, віковічно.
Та ні; дармі бажання; за хвилину
Увірветься життя коротка нитка,
1 за хвилину вже мене не стане.
Нема очей, що бачити хотіли;
Немає розуму, що знання прагнув;
Немає навіть самого́ бажання.
Кінець… Ніщо… Ніщо та й годі! Так.
Але як так, нащо́ було родитись?
Навіщо се життя тоді здалося?
Коли не вічність, то не все одно
Хіба, що рік, що десять, що нічого?
О Мойра, Мойра, люта, невблагана!
Замісць безсмертя людім ти дала
Даремнеє бажання, а надію
Лишила тим, хто розумом дитина.
О відбери ж од мене розум мій;
Дай вірити тому, що буть не може.
Я без сієі віри не можу
Щасливим бути в цім житті злиденнім.
СЦЕНА II.
Нащо здалось мені моє життя?
Хіба на те, щоб дожидати смерти
Та долю дякувать за кожний день,
Що з ряду довгого віків одвічних
Вона мені схотіла відступити?
Але навіщо сей нікчемний жарт?
Хіба не краще так сказати долі:
