„Візьми твій дар нікчемний; осьде він!
Не хочу я твоєі милостині“.
Сказати… так, сказати зміг би я,
Але де сила, щоб оте справди́ти?
Хіба зробив би я не навпаки,
Коли б прийшов час стра́шного сконання?
Хіба б я не сказав: о підожди,
Моя ти смерте, дай іще пожити
Хоч рік один, хоч день, хоча хвилину!…
Ні, не тому життя свого рішатись,
Хто тільки вічностю задовольниться.
О що ж робити, щоб і смерть саму
Перемогти і долю одурити?
Невже немає способу такого?
Ні, кожний умира’ і ряд віків
Його без жалю забуттям покриє…
О, що кажу я, що кажу! хіба
Усіх покрило забуття собою?
Хіба таких на світі не було,
Котрих імя віки переживає?
О Ахиллесе, Гекторе, Патрокле!
О тіні велетнів славетних наших!
О славніі творці, поети вмерлі!
Немає вас, а слава ваших діл
Пережива людськіі покоління,
А ймення ваші в памяти людей
Зістануться на віки не затерті,
І будуть завш поверх усіх імен.
Так масло чистеє в воді не то́не,
Хоча б налив на його ціле море:
Воно спливе на верх так само чисте.
Так сонця ясного не скриють хмари,
Нехай зберуться скрізь на цілім небі, —
Розійдуться вони, і знов як перше
Воно засяє світлом променистим.
О, велетні героі! вас згадавши,
Я душу смутную свою розважив!
Так значить, можна смерть перехитрити,
І хоч не жити справді на землі,
Та все ж себе частину тут покинуть,
І частку ту — імя — зробить безсмертним.
Нехай же приклад ваших славних діл
