Я конче вирішив його вбити, цього капосного короля. Спочатку я довго вагався. Мій марксистський світогляд говорив, що особа в історії — ніщо, а індивідуальний терор є безглуздя. Але коли захорів т. Ленін, і я пригадав, що це є до певної міри наслідок есерівської отруєної кулі, коли фашистський наймит Конраді в Лозані убив по-злодіяцькому, іззаду, тов. Воровського, коли монархисти в Болгарії своїми бандитськими наскоками змусіли виїхати звідти наше радянське посольство — терпець мені увірвався.
Треба помститися. Це — раз.
А по-друге: хіба особа, видатна особа, не є тим організаційним центром, круг котрого купчаться певні класові сили? Тим конденсатором, звідки йдуть проводи на слух'яну периферію, слух'яну тому, що в тім конденсаторі-особі втілено авторитет цієї класової групи? Гай-гай! Авторитарність ще така сильна, така глибока. Багато, багато комуністів, як захорів т. Ленін, розгублено плакали: що ми робитимемо без нього?
Цей королик, що маю я його неодмінно вбити, ніякий геній, ніякий талант. Це сіра, звичайна
