Мені здавалося, що він десь далеко, і я в якусь щілинку дивлюся на його поранку. А думка снувала мрії. От-би справді мені таку „шапку-невидимку“ А гей! І Петлюру-б укоцав з усіма його прісними, й усіх кандидатів колишніх, сучасних, і майбутніх на царів та гетьманів, і фашистським штабам переполоху наробив-би, й жандарям спокою-б не дав… Ех, ловко було-б! Та тільки бреше старий мізкокрут, порепана клізма німецька…
Ліниво думки перекочувалися. Ліниво пиво ссалося. Ліниво очі дивилися…
Аж гульк! Що таке? Чи справді револьвера немає? Чи я осліп?
Ні-ж-бо. Я бачу. Ось німців афарбіт під самим носом у мене сторчить. Під самісінькім носом. Аж солодко й трохи моторошно мені стало. Го-го! Так — це мені знадобиться. Це знадобиться…
Користуючись тим, що новочасний алхемик за своїми маніпуляціями не забував і прикладатися і вже з денця висьорбував, задравши чобота мало не по-під стелю, — я у той мент, як він устромив туди свою лису голову, притьмом ісхопив слоїчка й машинку й чкурнув через задні двері „біргалки“.
Вихорем примчав я на свою мансарду десь у глухому кварталі. Хе! Хай знайде. Та хоч-би й знайшов — я вже буду невидимий.
Три хвилині — і я вже голий. І буду голий ходити. То Уеллсів дурень мав собі забінтовувати голову, натягати рукавички, начеплювати на носа чорні окуляри… К бісу це все! Заважає.
