— Що за пригода? Ось я дивлюся — і мене немає. А вони помітили. Неясно, але помітили. Чи, мо', очі в їх не такі? Очі?
І раптом думка:
— Стривай, любий мій! А як ти їх бачиш? Значить — у тебе очі непрозорі? Значить — у них одбиваються образи? Значить — твої очі видимі. Вони бачили мої зіниці десь у повітрі. А я, дурень зелений, повірив Уеллсовим казкам. Ех, мудродурче, разом із тим німцем безтямним.
З пересердя гепнув себе по лобі і… прокинувся.
Переді мною стояв кельнер і казав:
— Час пиварню зачиняти. Дозвольте за пиво одержати.
— А де-ж мій товариш подівся?
— Хто? Той дурисвіт невидимий, що з афарбітом у кишені носиться? Він тут усім гостям набрид, тільки ви його, видимо, не знали. Вже давно вислизнув, мов та ящурка.
— Чортів фельдшер! лайнувся я.
— Хто фельдшер? заперечив кельнер: ви краще подивіться, чи все у вас по кишенях. Це-ж аґент його величности…
Справді: крім револьвера, бракувало моїх документів — і липових і справжніх.
Ви думаєте, що я випив цілий чобіт? Помиляєтесь. Він стояв мало не повнісінький.
Не сплутуйте афарбіта з морфієм, бо будете, як і я тоді, заарештовані.
Москва 6-VIII-23 р.
