ключ“. Воно відказує: „Залізний“. Як розчепить чиї руки, то виривається з кола і втікає, а за ним усі женуться і співають:
„Ой, дзвони дзвонять,
Хорти вовка гонять
По болотах, очеретах,
Де люде не ходять“.
Хто зловить, той сам стає „вовком“ у колі, і тоді знов грають зпочатку.
Діти розгулялися й вигадували одну гулянку за другою. Після „залізного ключа“ почали гулять у „пускайте нас“. Діти поставали так, що одна половина взялась за руки, а друга половина так собі гуртом стояла і співала:
„Пускайте нас, пускайте нас
Зза гір погуляти“.
Ті діти, що за руки побралися, одспівують:
„Не пустимо, не пустимо,
Бо близько Дунай“.
Їм одспівують:
„А ми мости поломимо,
Самі собі поїдемо
За райський Дунай“.
А перші співають:
„А ми мости помостимо,
Самі собі поїдемо
За райський Дунай, —
та й прориваються через зчепляні руки.
— Може вже буде гулятись? — кажуть ті дітки, що вже потомились.
— Ні, ще в „піжмурки“ погуляймося — одказують другі.
— Кому ж жмуритися?
Всі діти поклали по одному пальчику, а Оксана почала примовляти, торкаючи пальчики:
„Котилася тобра —
Зивсокогогорба.
А в тій тобрі —
Хліб, паляниця.
Кому доведеться,
Той буде жмуриться.“
