Миколка такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носик невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось — нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс… Ну й любило це!
— Мій синочку, — каже було мати, — гляди, слухай учителя! Учись…
— А вчись, — додає батько, — звісно, вчись! А ну, сюди книги! Багато вивчив уже?
— Оцю вивчив і цю, а цю… ось поки, — показує пальцем Миколка батькові.
— Ото по той бублик? Ач, бублик який… Що воно за бублик такий?
— То „О“.
— „О?“ Ач яке! А то — далі? Що то за кочерга така?
— То „Г“.
— Ач яке!… А картинки є тут?
— А є… ось, — знайшов Миколка.
— Ач як!… А то ж що за капиці такі?
