думаєш: яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе ніколи». У Грінченка єсть тільки перебутний — преходящий, без дати відки взято одначе, на цій підставі не можна казати, що неперебутний у Марка Вовчка означає непреходящий, бо тут підійде краще неизбывный і наголос ліпше покласти на останній склад: неперебутни́й. Шість тільки рядків, уже колись читаних для словника, а одначе вони знов вимагають пильного перегляду. Те семе з Квіткою, з Свидницьким, що з нього головний редактор III-го тому академичного Російсько-українського словника раз-у-раз витягав силу фразеологичних цікавих і оригінальних зворотів; те саме навіть з Шевченком і Нечуєм-Левицьким. Ясно, що для великого тлумачного українського словника довелося-б ще раз, але наскрізь, систематично і з новими вимогами переглянути твори наших класиків мови і аж тоді приступати до складання повного словника, бувши певним, що весь класичний матеріял детально визбіраний. Це тим більше потрібно, що єдність української мови в класичних її творах та в народніх говірках потверджується ще й тепер етнографичними матеріялами, і самий загальний перегляд етнографичних записів із ріжних і далеких від себе околиць України показує, що процес лексичного, синтаксичного та фразеологичного об'єднання українських говірок зробив великий поступ з часів XVIII століття, і ми тепер маємо однотиповий склад на більшій частині території України пісень, казок, загадок, прислів'їв, примовок і фразеологичних штампів, сполучених виразно з класичним набутком нашої літературної мови, що тільки підсилює вимогу вивчати мову наших класиків, бо вони, а не ми, сучасні письменники, стоять у реальному звязку з сучасною народньою мовою. Тому редакція, пошукуючи додатків до цього видання словника Грінченка, зверталася часто до письменників старшого покоління, потім до тих, кого твори не були використані для словника, і до новіших, хто близько стоїть до народньої основи та має простий і ясний стиль. Белетристи найновішої формації менше брали увагу редакції з тої причини, що в них тяжко знати впливи російської мови, головним чином в конструкції фрази та в принціпах словотворення, і можна в сучасного белетриста не знайти ні одного різкого русизма, а зате подостатком новотворів, зроблених у кістку й мастку російського копила. Так само, хоча тепер по де-яких українських часописах провадиться дуже уважна праця над мовою, редакція що-до фразеологичних зворотів та керування дієслів поставилася з де-якою резервою, гадаючи, що скрупульозне дотримування де-яких висловів (типу — за його думкою) дає зрештою штучно підчищену народню мову. А одначе як-раз фразеологичний штамп та керування слів, як найбільше уживаний в мові матеріял, і надають мові народа його питомих закрас, і тенденція наших часописів, лекторських установ, сучасних словників виявити й підкреслити ці елементи мови, заохочує й редакцію цього видання звернути особливу увагу на керування та фразеологію, додаючи її там, де нема в Грінченка, або піддаючи такі приклади, що ясніше виказували-б живе й сполучене вживання слова.
Таким чином виходить, що для редакції можливо в процесі роботи вдаватися й до старших класиків української літературної мови, а також, і то головним чином, позначити собі скілька типових пізніших письменників, як
