Шановний Євгене Харламповичу!
Вашого листа я відібрав так пізно, що не міг послати телеграми, щоб Ви припинили Мартиновича з його етнографічним матеріялом. Та мабуть, коли й міг би, то не поїхав би (хоча й цікавлюся тими матеріялами): час дорогий, а їздити ще доведеться. Я писав до Вас і до д. Трегубова, щоб подали мені, скільки слів у словарі. Він пише, що не може сього зробити, бо 1) немає часу, 2) не на всіх зшитках позначено, скільки там слів, 3) статистика ся не зовсім точна. Ще каже: «ця статистика нічого не дасть, бо сила не в числі, а у його качестві».
Ні, в сьому випадкові «сила в числі».
Я роблю К. Працюю в день годин сім[1], роблю… слів 150.
Д. Науменко казав мені, що в словарі 150000 слів. Коли так, то: 150000 : 150 = 1000 днів, чи то сорок місяців (рахуючи місяць 25 робочих днів)!!!
А треба за двацять!
Порахувавши так, я злякався. Став думати. Що правда, — далі я робитиму трохи швидче, але ж трохи. Се скоротить роботу на 5 нехай місяців, а не на 20 (Та властиво робити мені й не 20 місяців, а хіба 18, бо ще ж треба копію прочитати і передмову написати).
Тоді я подумав дві речі:
I. Може д. Науменко помилився, або може він рахує карточки, а се не одно, що слова, заведені вже в словарь (бо серед карточок на инше одно слово аж 10 клаптиків). От мені й треба було знати, скільки ж слів, зведених уже в систему, тоб-то в зшитках. Великої «точности» тут не треба: коли буде помилка на 3—5 тисяч, то се дурниця, — через те можна було б покористуватися і з «не зовсім точної» Тимченкової статистики. Коли нема цієї статистики на всі літери, то хоч би на ті, на які є, — я вже там би собі прикинув про инші, так-сяк догадався б. Коли взяти в руки «щоти», то все це діло на всі літери можна зробити за дві яких години (а певніше, що й швидче). Ото ж прошу, чи не можна таки:
а) подати мені цифри на ті літери, які пораховано,
б) розпитатися докладніше в д. Науменка, що значить сі 150000 слів.
II. Може се так помалу роблю тим, що перед мене рукопис не Тимченків, а переписаний, і у тих випадках, коли Тимченків рукопис дав би мені змогу зараз же розплутати яке питання, тут, у сьому видимо скороченому, рукописові я не знахожу відповіді: мушу лазити по силі книжок. Я не кажу сього певне, я кажу: може. — Я кинувся був робити Д, щоб вивірити по йому (Д — Тимченків рукопис), але виявилось, що на Д не всі карточки. Знов не можна нічого певного сказати. Ото ж і прохання:
а) Прислати Тимченків рукопис на К.
б) Розпитатися, де ще є карточки, опріче тієї скрині, в якій я брав, добути їх і прислати мені Д.
Ви будете казати: ото було б у Київі зоставатися! Згоджуюсь, що в Київі було б з сим ліпше. Але… Нехай, як побачимось. Коли можна, то зробіть, що́ прошу — се мені дуже важно знати, скільки я що-дня мушу робити, важно для самої роботи.
Коли ж не можна, то змовкаю…
Ваш Б. Грінченко.
1902. II. 28.
З Чернігова.- ↑ Більш не можу, бо ся праця заморочує голову і після сімох годин працюєш уже гірше (Грінченкова примітка).
