розложити пропорційно відповідальність за його на кожного з його учасників — це й буде змістом моєї праці. Нема чого доводити потребу такого екскурсу в наше недавнє минуле. Можна тільки сказати, що зробити це аж просилося моментами вже й давніше, а тепер, коли виходить у світ нове видання нашого першого словника, достойного такої назви, — це вже крайня пора і неминуча повинність.
І тим більше, що біля Грінченкового словника, хоч як це може здатися чудним та дивним, почала вже наростати легенда. Ще не багато часу минуло від смерти самого редактора, ще не захолола пам'ять людей, що з ним тую словарну справу провадили, ще чимало й живих є свідків часу, — а легенда народилася і росте, обростає деталями, називає навіть нових претендентів на словарні лаври, і число таких претендентів, видимо, загрожує все збільшуватися. Що далі ми від цікавого нам моменту відходимо, то голосніше й настирливіше лунають голоси, що «розвінчують» Грінченка як редактора Словника й намагаються чи то цілком альтруїстично — для других, чи й егоїстично — для себе урвати крихту з тієї популярности, яка, натурально, припала редакторові «Грінченкового словника». Спершу це роблено якимись неясними поголосками, в приватних розмовах. Далі вже й прилюдно, на наукових зібраннях, проривалося, — правда, несміливо — загадковими натяками про «так званий» Грінченків Словник, мало й зрозумілими для ширшої громади. Нарешті вилилося і в друкованому слові і вже дало притоку до деяких непорозуміннів.
Перший либонь розпочав низку цих непорозуміннів В. В. Міяковський, надрукувавши у «Вільній Українській Школі» такі рядки: «В. П. Науменко був також фактичним редактором того словника, який носить ім'я Б. Грінченка. Сама ідея і план словника були розроблені В. П., а ім'я його не попало на обгортку лише по вимозі (?!) Грінченка»[1]. Не обізнаний з київським життям, В. Міяковський пішов тут просто за необґрунтованими відомостями, які чув, як виявилося, на засіданнях Товариства Нестора-Літописця. Після категоричного пояснення М. М. Грінченкової та заяви од редакції в дальшій книзі того ж таки журнала[2], здавалося б, повинна була цілком зникнути і розвіятись легенда, що такий необережний знайшла собі вираз у наведених словах. Тим часом, мало не того ж таки часу, і проф. Є. Тимченко надрукував свою автобіографію, а в ній, розповідаючи про свої словарні праці, писав між иншим оце: «В 1894 р. був запрошений від редакції «Кіевской Старины» на опрацювання матеріялів для українського словника. Редагування словника закінчив в 1898 році. Цей словник з вимог редактора «К. С.» був зредагований в російськім правопису і пізніше на пропозицію Російської Академії Наук був переведений на український правопис. Цю роботу вже завершив Б. Грінченко, подававши нові матеріяли. Під редакцією Б. Грінченка
- ↑ Міяковський В. — В. П. Науменко, «Вільна Українська школа», рік третій, 1919—1920, № 1—3, стор. 69.
- ↑ «Лист М. М. Грінченкової, — писала редакція, — остаточно знищує ту традицію, що йде до нас од деяких членів Старої Громады про другорядну ролю Б. Д. Грінченка при складанії Словника української мови». «Історично-літературні досліди (?) і фактичні документи цілком розвіяли цю легенду» (Там само, кн. 4—5, стор. 163).
