Чи не добре було-б нам, братья, почати старими словами жалібну повість про війну Игоря Святославича? — А вже-ж почати ся тій пісні бувальщиною сёго часу, а не по замислам Бояновим. Боян бо віщий, як хотів кому пісню заспівати, носив ся мислию по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом по-під облаки. Коли споминав казку з давніх часів про незгоди, тогді пускав десять соколів на стадо лебедине, а як тільки котрий сокіл до того стада долітав, лебедь починала пісню старому Ярославови, хороброму Мстиславови, що́ зарізав Редедю перед військом касожським, — красному Романови Святославичеви. Справді, братья, Боян не десять соколів на стадо лебедине пускав, лиш своі віщі персти на живиі струни покладав, а вони самі славу князям рокотали.
Почнімо-ж, братья, повість от-сю від старого Володимира до нинішнёго Игоря, що́ скріпив ум силою своєю и погострив серце своє завзятьєм, що́ перейиив ся духом лицарським та навів своє хоробре військо на землю половецьку за землю руську.
Тогді Игор поглянув на яснеє сонце и видить — від ёго тьмою покрите всё своє військо. И каже Игор дружині своій: „Братья и дружино! лучче-ж нам порубаним бути, ніж полоненим бути! А всядьмо, братья, на своіх борзих коней, щоб побачити синёго Дону!“ — Заняла ум князеви охота, відвідати Дон великий, и жадоба тая заслонила єму знаменье неба. „Хочу“, каже, „копьє проломити конець поля половецького з вами, Русичі; хочу голову свою положити, або шоломом напитись з Дону!“
