На семім віку Трояновім кинув Всеслав жереб про дівицю собі любу. Він впер ся клюками о коня, и скочив ид городу Києву, и доторкнув ся ратищем до золотого престола киівського. З-від-там поскочив лютим звіром в півночи из Білгорода, повис в синёму тумані, а в-ранці ударив таранами, відчинив ворота новгородські, розшиб славу Ярослава и скочив вовком до Немиги из Дудуток.
На Немизі снопи стелють головами: молотять ціпами булатними; на тоці кладуть жизнь, віють душу від тіла. Кріваві береги Немиги не добром були засіяні, — засіяні кістьми руських синів.
Всеслав князь людям суди судив, князям ряди рядив, а сам в ночи вовком бігав; від Києва добігав до півнів у Тьмуторокань, и великому Хорсови вовком путь перебігав. Ёму в Полоцьку подзвонили рано у дзвони до заутрені у святоі Софиі, а він у Києві зачув був дзвона. Хоч и віща душа була в тілі дружнім, однако він часто біди терпів. Ёму віщий Боян давнійше приспівку розумно сказав: „Ні хитрому, ні бистрому, ні так швидкому, як птах, не минути суда божого!“
Ой! стогнати руській землі, спогадавши щасливу годину и первих князів! Того-ж старого Володимира не мож було пригвоздити ид горам киівським: тепер стяги ёго стали одні Рюрикові, другі Давидові, але-ж як розділились, то повівають ім тільки хвости, та лиш на Дунаю славлять руські копья.
Чутно голос Ярославни; — як зозуля на самоті рано кукає-ридає: „Полечу,“ каже, „зозулею по Дунаєви; обмочу бобровий рукав в Каялі ріці, обітру князеви кріваві его рани на помарнілім ёго тілі!“
Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні и каже: „О вітре-вітрило! чому, господине, так неприхильно против мене вієш? Чому мечеш ханівські стрілки своіми ле-
