— Та, годі вже! — лагідно відповів різник. — Побіжи краще та зажени мені теля, а я тобі поліпшу удержання.
— Авже ж, куди пак! Ти такий, що так і поліпшиш! — гірко відмовив Рубин, притоптуючи передніми ногами.
— Та чого ж ти власне від мене хочеш? — спитався різник.
— Я хочу, що б ти віддавав мені принаймні все те мнясо, яке падає з столу, коли ти його розрубуєш на шматки! Тоді я тобі прижену телятко й буду далі служити ще вірніще, як дотепер.
— Ну, гаразд! Буде по твоєму! — відповів різник і хитро посміхнувся.
Рубин одразу помітив той усміх, але все ж таки загавкав, як було слід, і погнав уперте телятко. Телятко жалісно замекало й почало само бігти просто додому. Рубин потихеньку біг за ним, але ж той лукавий різників усміх не йшов йому з думки.
От, коли вже вони увійшли у двір, Рубин виступив наперед, сів знову проти свого пана на задні лапи й, трівожно переступаючи передніми, почав говорити:
— Я, звісно, вірю тобі, пане, що ти сповниш свою обіцянку, але було б мені далеко краще на серці, коли б ти все те списав, як годиться, на папері!
— Про мене! — кивнув головою господарь; узяв перо й написав на папері все, що пообіцяв Рубинові.
— Дивися ж тільки, добре приховай тую умову, — порадив він, віддаючи псові папірця; й знову ущіпливо усміхнувся.
Рубина від того немов у серце штовхнуло, й почав він тепер боятися, щоб часом пан якось потайки не відобрав у нього того паперу. Довго він міркував, куди б його краще приховати, а потім нарешті згадав про кішку.
