Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/29

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

бачу, що не вистачить мені мотузки, й нічого иншого не зостається, як стрибнути просто на землю. То я як плигонув, то так у землю і вгруз, аж по самісенькі в'язи. Тоді побіг до дому за лопатою й щасливо викопав себе із землі…

Королівна всі ті витівки слухає, а сама тільки одно говорить:

— Все те може бути правдою!

— Так це ж ще не все, — править юнак далі. — Коли я був ото на небі, то бачив там, як ваш покійний пан-отець вівці пасе!

— Але ж то не може бути! Це — брехня! — скрикнула королівна, обурена його мовою.

Ну, та що вже маєш робити!? — Мусила взяти того парубійку собі за мужа…


КНЯЖЕНКО ТРОЯН.
(Сербська народня казочка.)
I.

— Приведи мені мого коня! Швидче приведи мені коня мого, бо ж сонце вже давно зайшло! Вже миготять на небі зорі і світить місяць, і блищить на ялинах роса. Повіває свіжій вітрець. Вже давно з тремтячим серцем чекає мене моя чорноока коханка. Я миттю полину до неї, бо ж ніч коротка! Потім настане довгий день, а тільки ніч одна дає мені життя!…

Так говорив Троян, княженко сербський, що, як остатній з сербських княжат, не міг витримати промінів сонця.

Не знав він його світла, за все своє життя не бачив білого дня. Не бачив, бо, коли б хоч єдиний