Не мав тоді князь що робити, й мусив дати за нього свою доньку. Тоді він оженився, мав три палаци й був великим паном…
Була собі одна королівна й надумала вона оповістити по всьому королівству, що нікого иншого не візьме собі за чоловіка, як тільки того, хто так їй з'уміє збрехати, щоб його брехня її й розважила, й щоб вона тій хитрій вигадці не поняла віри.
От і повалили ж тії женишки! Так і посипали, мов з мішка, — тільки встигай двері зачіняти! Та кожен з них викручується хитро-мудро, аби тільки як найхимерніще втнути. Одно слово: брешуть так, мов з книги вичитуюуть! Але королівна всім спокійно відмовляє, що в їхніх вигадках нічого цікавого нема й усе те може бути правдою.
Поміж иншими прийшов нарешті такий собі простенький парубійка й теж почав брехні точити.
— Люба королівно, ото якось посіяв я собі конопельки, а одна з них і виросла аж до неба. Я видерся по ній за хмари й пішов собі ходити по небові…
— Те все може бути правдою, — відказує йому королівна.
А той таки править своє:
— Йду собі та й нічого не бачу. Тільки оце вглядів у куточку купку пшенишних висівок. Виплів я з них довгого мо́туза й почав спускатися по ньому додолу. Та вже, коли був близенько над землею,