— Ти не бійся, тільки скинь, мерщій скинь з мене, поки не заморив мене на смерть!
— Та ти скинь сама; я ж тобі кажу, що не насмію.
— Я сама не можу й поворухнутися: мене та тернина душить, як найважчий тягарь.
— То нехай тобі твої сестри поможуть, а я сам боюся й себе нею поранити, бо вона дуже колюча.
— Тобі з того нічого не станеться; я знаю напевне. Скинь же швидче, поки я ще не загинула.
Од же Яначек не вволив її волі, й мусила та панна покликати своїх сестер.
Прибігли сестри й, побачивши, що їхня сестра спіймалася, почали страшенно голосити.
— Скинь швидче тую тернину, порятуй нашу сестру! — благали вони.
— Зніміть сами, я ж кажу вам що боюся!
— Наші сили такі малі, що ми не можемо самі підняти того важкого й колючого бадилля!
— А ну лишень беріться всі втрьох разом та помагайте одна одній, а коли самі нічого не вдієте, тоді вже й я вам поможу.
Довго опиналися панночки, однак Яначек вступитися не хотів, й вони всі три вхопилися за ожину. Але ж тоді одразу всі почали страшенно кричати, щоб він їх швидче відпустив. А Яначек тим часом вхопив кінець бадилля й густо пообплітав дівчат.
Тепер, як вони всі були впіймані, почав Яначек говорити до них по правді, як слід:
— Я вас, Яговинки, впізнав одразу, і знаю я добре, що прийшли ви сюди зробити мені шкоду. Але ж тепер я вас не відпущу, аж поки бідолашному дідусеві, який сидить ото там, в халупці, ви не повернете його очей!
