Того дня стояла страшенна спека й звелів король своєму по́чотові серед чистого поля нап'ясти намети і, щоб всі чекали до вечірньої прохолоди.
Од же почала короля допікати спрага, а поблизу, не було води. Палила вона його все дужче й дужче. Не довго думаючи, скочив король на коня й почав шукати по околицях, чи немає де там криниці? І справді, здибав криницю, а в ній вода така ясна, як кришталь, доходила аж до самого краю цямрини. Поверх води плавав кухлик.
Король Коята простяг руку до кухлика, але ж — дивна річ! — Як тільки хотів нетерпляче вхопити його то правою, то лівою рукою, — кухлик ухилявся й відпливав у протилежний бік. Не дається вловити, та й годі, неначе навмисне короля дражнить та дратує! Король перечекав, поки вода трохи заспокоїлася, підкрався тихесенько до того кухлика й хотів його вхопити обома руками. От же кухлик знову вискусував, мов рибка, пірнув на дно, а потім хутко виринув знову, ну, от навмисне короля ярить, та й тільки!
— А, нехай тебе вовк забере! — подумав король, — обійдуся й без тебе!
Нагнувся над криницею й жадібно припав до води, не дбаючи про те, що вся його борода пірнула у криницю. Коли ж досхочу́ напився й намірився вставати, не міг підвести голову, бо хтось у воді міцно вхопив його за бороду. І хоча король з усієї сили упірався, а головою трусив і на всі боки смикав, однак бороди вирвати не міг.
— Що бо там так мене тримає? Та пусти ж нарешті! — закричав він.
Ніхто не відповідав, тільки з криниці вирячилась на нього страховинна марюка: двоє великих зелених очей горять, як два смарагди; розчинена ротяка рего-
