й слова промовити. Тоді взяв король дитину на руки, довго її милував, сам поклав її до колиски й, затаївши в серці своєму горе тяжкеє, королював собі далі, як і раніш.
Ніхто не знав його таємниці, тільки всі помічали його смуток. Увесь час очікував, що ось-ось прийдуть по його сина й заберуть у нього. Вдень не знаходив собі супокою, а вночі сон тікав його очей. Отже час минав, а ніхто не приходив. Що — день, що — місяць, що — рік короленко зростав і був на-прочудо гарним хлопчиком. Нарешті вже й король забув про свою пригоду.
Але якось одного дня виїхав короленко на полювання й, погнавшися за звірем, відбився від инших мисливців та й опинився далеко в густому лісі. Навколо було порожньо, чорні сосни затуляли о́брій, видко було лише маленьку полянку, що поросла густою травою та папороттю, а посередині стояла дупленаста липа. Зненацька зашуміла тая липа й вийшов з неї дивовижний дід: борода зелена, як барвінок, так само зелені й очі.
— Бувай здоров, королевичу Милане! — промовив дід. — Щось довго я тебе дожидався, давно вже час тобі нас одвідати!
— Хто ти? — спитав короленко.
— Дізнаєшся потім, тепера ж затям собі ось що: батькові своєму, королеві Кояті перекажи моє привітання та ще додай, що я його питався, коли він має заплатити свій борг?
По тих словах бородатий дід раптом зник. Задуманий через тую мо́ву повертався короленко. Коли ж приїхав до свого батька, промовив:
— Пан-отче, милостивий королю! Трапилась мені на полюванні предивна пригода!
