А потім все чисто росповів, що чув та бачив.
Король пополотнів:
— Біда, каже, мій сину наймиліщий, короленку Милане! — й полился в нього з очей сльози. — Прийшов час розлуки!
Та й признався йому в своїй таємниці, росказав і про свою обітницю.
— Не плач, не сумуй, мій батечку! — говорить йому короленко. — Не таке вже й велике лихо! Звели окульбачити мені коня, я собі поїду, а ви мене чекайте. Таємниці ж цієї ти нікому не росказуй, щоб часом пані-матка якось про те не довідалась. Коли ж не повернуся через рік, то вважайте, що я загинув!
Зготовили йому все на дорогу. Король дав йому злотий панцирь, меч та вороного коня. Королева повісила на шию хрестик з мощами. Поплакали й поблагословили в путь.
Їде короленко перший день, їде другий, третій, а коли четвертого дня почало сонечко сідати, прибився він до озера. Озеро рівне, мов люстро, вода висока, врівні з берегом, скізь довкола — пустиня. Відбивається у воді лише останній сояшний промінь, густі віти та зелений беріг. Навколо така тиша, наче все дрімає: ні вітрець не повіє, ні очерет не зашелестить.
Короленко Милан поглянув на озеро й бачить: пливуть по озеру тридцятеро чубатих сірих качаток, а на бе́резі, у траві лежать тридцять білих сорочок. Обережно зліз Милан з коня, підкрався по високій траві, вхопив одну біленьку сорочечку й сховався в кущі, чекаючи, що ж воно з того буде.
Качатка плавали по озеру, тріпотали крильцями, поринали у воду, вигравали на хвилях, а потім припливли до берега. Двадцять дев'ятеро підбігло до
