сорочок й кожне, ставши на землю, неремінилось на гарну дівчину. Прибравшись, дівчата побігли й десь щезли. Лише одна тридцята не насмілювалась виступити на беріг. Самітно плавала вона сюди-туди, жалібно скиглючи та перелякано витягуючи шийку. Потім політала над водою й знову спустилася на озеро. Побивалася так, що аж нарешті стало її короленкові шкода. От, він вийшов з кущів, а вона й промовила до нього людським голосом:
— Короленку Милане! Поверни мені мою одежу, я тобі за те віддячу!
Милан послухав: поклав сорочку на траві, а сам звичайненько відступився на-бік. Качечка вискочила на луки й короленко побачив прехорошу паняночку, яка тепер стояла навпроти нього. Була вона така гарна, така молода та ласкава, що того не можна ні в казці росповісти, а-ні пером списати. Зашарілася вся, простягає йому руку, а сама дзвінким голосочком, як срібна струна, й говорить:
— Дякую тобі щиро, короленку Милане, за те, що ти мене послухав: цим ти сам собі дуже прислужився. Я — донька чарівника Чорнуха, а зовуся Веленою. Тридцять молодих дочок має мій батько, панує він у підземному царстві, має багато палаців та силу всякого добра. Давно вже тебе він дожидає й дуже гнівається, що ти й досі не приходив. Однак ти того нічого не страшися, а роби так, як я тобі покажу. Як побачиш ти Чорнуха, підземного короля, то ти впади на землю й на вколюшках підповзай по землі до нього. Чи почне він на тебе ногами тупати, чи буде кричати або проклинати, — ти нічого не лякайся й ні на віщо не зважай, а все підповзай ближче. Що потім буде, — ти сам побачиш. Ну, треба нам поспішатися!
