з білою голубкою, вилетіли з тієї шишки, й давай собі по столу похожа́ти: голуб вперед, а голубка за ним, та все воркоче так жалісливо до голуба:
— Голубчику, мій голубчику! Почекай, не втікай! Знаю ж бо я, що забудеш і ти про мене так само, як короленко Милан про свою королівну Велену!
Зітхнув короленко, зачувши голубчині слова, схопився з місця й без пам'яти вибіг за двері. А за дверима вже стояла Велена й чекала на нього. Коло ж ґанку стояв окульбачений вороний кінь, нетерпляче иржав та бив землю копитами.
Не гаючи часу, скочив Милан на коня, вхопив в обійми Велену й мигцем вилетів з двору. Й летіли вони так, аж поки не прилетіли до королівства батька Миланового — короля Кояти.
От так зраділи король та королева! Впорядили вони таку бучну гулянку та пишний бенькет, що про подібний і чути нікому не доводилось. Покликали гостей й упорядили гучне весілля.
Гостей там було сила-силенна, а межи них на тім святі був таки й я. Пив я там і мед, і пиво, і вино, аж мені по бороді текло! Одно тільки мені шкода, що нічого в рот не попало!…
Був собі один король та й мав він доньку, якої ніяк не міг розсмішити: так вона й була завжди смутна та невесела. От і оповістив той король, що тому, хто так зробить, щоб вона засміялася, він її віддасть за жінку.
