Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/82

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

звірь, однорожець, який в тому королівстві вже багато людей понищив. От, коли, мовляв, він того звіря зо світу зжене, тоді вже теє дівча за нього дадуть.

Узяв Юрко своїх людей і подався до того лісу. Прийшли вони до такої хащі, з самих смерек. А там було аж троє звірів, й мали вони там своє кубло, в якому й берложились. Набрали люде каміння та ще смерекових шишок, та й полізли на вершечок дерева. Коли ж тії звірі полягали до свого кубла, як шпурнули тії люде камінем на того, що був однорожець! А та звірюка тоді й каже другому:

— Та не лізь ти до мене, дай спокій!

— Тю на тебе, відповідає другий звірь, я ж тобі нічого не роблю!

Тоді ще раз люде з-гори того однорожця камінюкою.

— Я тобі кажу: дай мені спокій! Це ж ти мене вже втретє зачіпаєш!

— А я тобі кажу, що я тобі нічого не роблю, відчепися ти від мене!

Та як зчепилися ті звірі й покотились клубком. А той, однорожець, роспалився й хотів проткнути другого звіря. От, як розженеться він, а той звірь шусть на-бік, так він і загнав свого рога у дерево й не міг уже відтіль його визволити. Тоді ті люде з дерева позлазили додолу: двоє звірів утекло, а тому третьому, однорожцеві, відрубали голову, взяли його на плечі й понесли до палацу.

Як побачили королівські, що Юрко й це завдання виконав, то й кажуть собі:

— Що ж тепер мусимо робити? Виходить, що треба йому віддати дівча!