звірь, однорожець, який в тому королівстві вже багато людей понищив. От, коли, мовляв, він того звіря зо світу зжене, тоді вже теє дівча за нього дадуть.
Узяв Юрко своїх людей і подався до того лісу. Прийшли вони до такої хащі, з самих смерек. А там було аж троє звірів, й мали вони там своє кубло, в якому й берложились. Набрали люде каміння та ще смерекових шишок, та й полізли на вершечок дерева. Коли ж тії звірі полягали до свого кубла, як шпурнули тії люде камінем на того, що був однорожець! А та звірюка тоді й каже другому:
— Та не лізь ти до мене, дай спокій!
— Тю на тебе, відповідає другий звірь, я ж тобі нічого не роблю!
Тоді ще раз люде з-гори того однорожця камінюкою.
— Я тобі кажу: дай мені спокій! Це ж ти мене вже втретє зачіпаєш!
— А я тобі кажу, що я тобі нічого не роблю, відчепися ти від мене!
Та як зчепилися ті звірі й покотились клубком. А той, однорожець, роспалився й хотів проткнути другого звіря. От, як розженеться він, а той звірь шусть на-бік, так він і загнав свого рога у дерево й не міг уже відтіль його визволити. Тоді ті люде з дерева позлазили додолу: двоє звірів утекло, а тому третьому, однорожцеві, відрубали голову, взяли його на плечі й понесли до палацу.
Як побачили королівські, що Юрко й це завдання виконав, то й кажуть собі:
— Що ж тепер мусимо робити? Виходить, що треба йому віддати дівча!
