Сторінка:Словянські народні казки (1919).djvu/88

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

раном погрітися біля вогню. Вовки дозволити — дозволили, але ж сами вже почали гострити зуби на барана та котика. От тоді котик і говорить баранові:

— Ну, що ж, брате? Вже, здається, час би нам і вечеряти! А витягни лишень там, за кущем вовчу голову. Тільки ж бери саму найбільшу!

Баран приніс вовчу голову й питається:

— Чи ж оцю?

А кіт і відказує:

— Та ні, брате; то ж бо мала́! Ми ж маємо там, за кущем їх величезну купу! Вибери більшеньку.

Баран приніс знову ту саму, однак кіт покрутив головою й звелів принести ще більшу.

У вовків уже стала „гусяча шкура“ з переляку. От ті троє молодчих поглядали, поглядали на кота, а потім і питаються:

— А чи не піти б нам, дядечку, до лісу: може ми б врубали ще трохи дровець?

— Підіть, братухи, підіть; про мене! — відповідає їм кіт.

А ті як дременуть — тільки їх і бачили.

Три старих ще який-сь час посиділи мовчки, а потім і собі питають:

— А може б і ми пішли по дрова?

— А чому ж? Ідіть і ви, братухи! — відказує котик. — Тільки ж швиденько повертайте!

Вовки зраділи та й собі ноги на плечі та в ліс, аж закуріло!..