Ведмідь, прочувши про кращий сніданок, промовив:
— Звісно коли щось ліпше, то чому й ні!
І одразу пішов вкупі з хитрою лисицею.
Ну, добре.
Було вже перед світом, але ж повний місяць ще ясно світив на небі. Лисичка повела ведмідя з лісу просто до села. Під селом спинилися біля колодязя.
— Бачиш, — каже вона ведмедеві, нагинаючись через цямрину — ведмідь нахилився й собі, — чи бачиш там, на дні криниці отой кружалок сиру?
— А ну, покажи, покажи швидче!
І так закортіло ведмедеві того сиру, що він відопхнув лисичку від цямрини, аби самому краще заглянути в колодязя.
— Позавчора увечері приходила я сюди за курчатком, — росповідала потім лисичка, — пильнувала тихесенько за курником й сама своїми очима бачила, як селянин ховав до колодязя отой сир.
Ведмідь, як таке зачув та ще й справді побачив на дні колодязя кружало, забув про все на світі, аби тільки йому допастись до сиру. От він і каже лисиці:
— Лізь мені цю ж мить по той сир!
— Добре, я полізу, — відказує лисичка, а сама вже заздалегідь надумала, як найкраще замазати ведмедеві очі. — Я, — каже, — полізу, од же ж тільки я вже бачу, що одна я такого діла не підважу, мусиш і ти мені допомагати!
Ведмідь щось пробурчав, але до пуття нічого не промовив. Лисичка потім швиденько влізла в цебер, а ведмедеві росказала, що й як: мав він крутити ва́ла й помалу спускати цебра.
Ведмідь крутив, крутив, але ж цебер ні з місця: так і зостався, як був, над цямриною.
