Якось одного разу прокинувся ведмідь в своїй лісовій берлозі й почув, що йому дуже хочеться їсти. От він собі й каже:
— Що ж маю тепера робити? Вилежатись — то я вже досить вилежався, тепер як би ще щось трапилося й на зуб!
Витягся потім кілька разів, виліз із нори й озирнувся навкруги: куди й що? Поки ж він ото так сюди-туди оглядався, — назустіч йому лисичка. От її тільки ведмедеві й не вистачало: враз вхопив у свої лабети! Держить її лапами за карк та й каже:
— Гей, лиско, лиско! На цей раз прийшов тобі кінець. Я оце добренько виспався, проголодався, а ти вскочила мені перша просто в лапи. Мусиш бути мені на снідання!
— Ой, дядечку ведмедику! — почала лисичка ласкаво та звичайненько, ніби то вона й ні трішки не злякалася, — чи то ж тобі охота ламати на мені свої зуби? Та ти ж бо тільки глянь на мене, адже ж я всього й маю, що саму шкуру та кости! Я нещодавно привела дитинчат; дома чекають на мене аж троє моїх щеняточок. Чи то ж добре було б у тебе на серці, коли б з-за якогось там нещасного твого сніданку мусило аж тройко загинути з голоду?!
Ведмідь щось пробурчав собі під ніс, але лисички з пазурів не випустив. Лисичка почала його знов умовляти:
— Чи знаєш що, дідусю? Я тобі покажу щось краще на снідання. Та ще й сама допоможу неодмінно добути. Ось, коли хочеш, то ходи лишень зараз зі мною!
