І знов ішов дощ, коли наш поїзд дістався до Камянця. Ой, сором же було вертатися! Тільки на два тижні „вирятували“ Україну, а тепер знову лихо. Але й у Камянці недовго були в безпечності. Вже на початку липня він був у руках большевиків. Але я вже нікуди більше не хотіла евакууватись, не мала сили. Хай буде, що буде! Я подала прохання до університетської влади призначити мене лєктором педаґоґіки і вирішила добитись у большевиків перепустки на Чернигівщину до моєї дочки Люби. Зі мною дуже „кокетував“ молоденький большевицький керівник народньою освітою, просив мене „помогти“ йому, такому недосвідченому. Учительський зїзд мав бути в серпні. Я обіцяла керівникові мою „допомогу“ й попросила його, щоб він дав мені „командіровку“ на Чернигівщину, щоб оглянути там освітні установи. Він дав. Але з ким їхати? Це ж була на ті часи „героїчна експедиція“, наче кудись на Марс, бо ніхто не міг сказати, через який фронт прийдеться пробиватись за два дні. Тут допоміг мені відомий український большевик, галичанин С. Зимою, коли його жінка голодувала й слабувала, Залевські їй дуже допомагали, а тепер ми почули, що він їде до Києва, то й звернулися до нього з проханням взяти мене під свою опіку. Він на це чемно згодився. Отже в мене була вже й перепустка, і оборонець в дорозі. Але тут, як на злість, я заслабла — гарячка, болить усе й страшенна несила. Залевські не пускають мене в дорогу. Та саме того дня, коли С. призначив наш відїзд, вони вийшли з дому, і я зараз же встала з ліжка, речі мої взяла добра наша наймичка Вірочка, і ми з нею мало не бігом подались на двірець, а це ж далеко! Були хвилини, коли я думала, що вже не дійду, але нервове піднесення й на цей раз мене врятувало, — прийшли таки вчас. С. нас зустрів,
