дитячі притулки та садки. Селяни були проти них, бо по селах ходили чутки, що большевики заманюють дітей в ці орґанізації й вивозять їх на Московщину. Один дядько казав нам цілком поважно: „Нащо, пані, відриваєте дитину від матері? Вона ж без дітей розпаскудиться“. Нам, правда, після ріжних розмов удавалося побороти недовіря селян і багато вони від нас довідувалися цікавого. Підчас наших подорожів ми багато розмовляли про те, чи добре ми робимо, що працюємо під большевиками, що за якусь краплину добра ми визнаємо їхній уряд, ідемо постійно на компроміси з ними, і що далі робити — чи нам ще тісніше з ними звязуватися, щоб вони вже не мали жадного підозріння до нас, чи порвати всякий звязок і йти на еміґрацію? Доля за нас сама рішила. Пані В. опинилась у тюрмі в большевиків, а я на еміґрації. Я не могла йти з ними разом. Хоч большевики часто вибірали мене в ріжні громадські установи й товариства, але я уникала цих виборів, провадила свою працю особисто — виклади в університеті, в учительській семінарії, опікування дитячим садком та іншими дитячими установами. Я страшенно захоплювалася своїми викладами педаґоґіки в університеті. Студентів і вільних слухачів збиралась повна авдиторія. Багато приїздило з сіл учителів, переважно без ґімназіяльної підготовки, але вони найбільше цікавились наукою й слухали лєкції, як нове слово правди. Було читаєш о 5-ій годині, вже темно, а світла ніякого нема, авдиторія потопає в померках — тим краще лунає голос лєктора, а в авдиторії тихо-тихо, ні шепотіння, ні шелестіння. Скінчиш було лєкцію, помацки вилізеш з великої темної кімнати і темними вулицями приходиш додому. Але йдеш і не знаєш, чи завтра будеш знову читати ці лєкції, чи з капризу комісара будуть вони припинені? Та якось ішло. Чалий публично було каже, що він „мій учень в українських справах“, але ці його залицяння були для мене великою образою. Я не ховалася з своїм призирством до такого гнобителя всього світлого, національно-українського, і він уникав зустрічатися зі мною, але всеж терпів мене, як педаґоґа.
В ті тяжкі часи всі ми жили однією надією: ось прийдуть „наші“ і визволять нас. Ці „наші“ були чи то
