живуть окремо, а з осени знов збіраються у величезні зґраї та так громадами й живуть цілу зіму. Розумна птиця, нема чого казать, а ти кажеш гидка. Я всіх птахів люблю, радий би ввесь час до них придивлятися.»
Так балакаючи, непомітно перейшли хлопці на велике поле, де було багато заячих слідів на снігу. Павлусь звернув увагу на ці сліди, що так гарно визначалися на білому снігу, й оповідав Юркові:
«Ось бачиш: це заячі сліди. Видно, як він перед ранком ходив снідати до нашого саду. Зайці гризуть
_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_10.png)
овочеві дерева, від них наші щепи пропадають. А це він уже назад скакав. А це щось велике йшло та, дивись, мабуть, напало на зайця: бачиш, як сліди мішаються й сніг витоптаний у цьому місці. — Ось трохи крови є на снігу: мабуть, лисиця перехопила зайчика саме, як він вертався додому. Бачиш, далі немає його слідів.»
Юрко з цікавістю придивлявся до тої події, яку можна було прочитати, мов написану ясними літерами на чистому, ще свіжому снігу. Кільки разів здивований Юрко бачив жайворонків, які невідлітають від нас на зіму, а ховаються по садах та цвинтарях, годуючись всілякими зернятками.
