Ліс прийняв хлопців у свої обійми, обступили їх кущі та високі граби. Тихо-тихо було в лісі. Ожеледь ще блищала на молодих деревах. Сухе торішнє листя було вкрите тонким шаром снігу. Тиша стояла непорушна, хіба деколи затріщить яке дерево, чи впаде трохи снігу з гілки. Здавалося, все життя завмерло, зникло. Але воно було.
Павлусь почував себе в лісі, наче в своїй кімнаті, де він знає всі річі, знає де що стоїть і лежить. Він одразу підійшов до одного куща, обережно відсунув гілки й показав Юркові невеличку дуже гарненьку пташку.
_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_11.png)
«Це моя укохана синичка, вона вже мене не боїться.»
Павлусь посипав перед кущем трохи зерна й відступив від куща; з нього вилетіла маленька чубата пташка, сіла на сусідній кущ, оглянулася навкруги маленькими чорними очима й спустилася на землю дзьобати зерна. Юрко дивувався її красі. У неї була чорна голівка з білими окрайками, руда спинка й біла грудка. Юрко гадав, що всі птиці відлітають від нас, а тут бач і жайворонки, й снігурі, й синички.
«Це ж така весела пташка», з захопленням казав Павлусь: «ніколи вона не сидить тихо. Завжди
