лазить по деревах, шукає по шпарках якоїсь комашки, або на гіллячках зернят, перелітає з дерева на дерево… Он, бачиш, уже злетіла на другий кущ і як придивляється. А то, чуєш, співають другі синички, чуєш; «сі, сі, сі», тепер: «ре, ре, ре, рі».
Синичка одразу, наче її хтось покликав, знялася й зникла в лісі.
«Вони тепер зґрайками зімою живуть», казав Павлусь далі: «ну, а весною паруються, роблять собі в дуплах кубелечка з моху й трави, вистелюють вовною тай кладуть, часом, аж сім біленьких з червоними цяточками яєчок. О, знову прилетіла, бачиш, який чубчик на голові? Але ходім далі.»
Хлопці пішли в глибину ліса. Юркові ставало трохи страшно, але ліс був наче повний чар, таємниць і такої краси, якої Юрко ще ніколи не бачив. Ось щось хруснуло: «Може вовк?» гадав Юрко, але соромився спитати Павлуся, щоб той не подумав, що він чогось лякається. Тиша була вже порушена, десь стрекотала сорока, вдалечині гомонів по камінцях невеликий водоспад, десь стукали сокирою. Хлопці підходили до невеличкої річки, такої бистрої, що вода в ній навіть і не замерзала. Через річку перекинуто було кладку… Вони вже ступили на кладку, коли Павлусь ухопив Юрка за рукав і показав йому на річку. Та Юркові так закрутилася голова від гомону річки, що він трохи не впав з кладки у воду. Павлусь ухопив його за руку й не перевів, а майже перетяг хлопця до берега. Він був дуже сердитий.
«От птицю мені злякав, а то ж така гарна: такої ти ніде не побачиш. Це ж рибачок — зімородок. Ось сядемо тут на пеньку та почекаємо, вона скоро вернеться. А поки що я поснідаю. Може й ти, мамин ласунчику, підживишся моїми харчами?»
Павло вийняв з кишені свій сніданок. Якими смашними здалися Юркові ці дві холодні картоп-
