«І я хочу лізти, хочу бачити її кубло», гукав Юрко й справді поліз із одної гілки на другу. Павло даремно кричав йому. «Ой, упадеш, краще не лізь!» Павло був уже коло самого дупла, де вмостилася ціла родина вивірок. Він спокійно усівся на гільці й гукнув, схилившися до Юрка:
«А ну, позич мені твою рукавичку, бо вона, клята, буде кусатися, як я її витягатиму.» Юркові кожне
_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_16.png)
слово Павла було закон; він почав скоренько скидати рукавички, хоч як незручно було йому триматися без рук. Але, підкидаючи їх угору до простягненої руки Павлуся, він хитнувся з гіляки й трах-та-ра-рах! упав з неї, та не на землю, а зачепився кожушком за гілку й висів у повітрі ногами догори, головою до долу.
«Ой, Павло, Павло!» з роспачу гукав він, чекаючи порятунку від товариша, але — кожушок розірвався, і Юрко полетів на землю! Добре, що не дуже високо було. Та й цього було досить, щоб налякати хлопця.
