Юрко аж злякався. Але куниця, мабуть, побачила їх, швидко побігла й одразу зникла в своїй норі над самим берегом. Хлопці перейшли знову кладку, але рибачка̀ вже не було. Вийшли на той берег. Павло звернув на найкоротчу стежку й вони йшли густим лісом далеко від битої дороги. Тут, на радість Юркові, притулившись до високого клена стояла гарненька сиворуда козуля й виривала зпід тонкого снігу торішню травичку. Коло неї терлося маленьке козенятко. Гарними уважними чорними очима придивилася козуля до наших мандрівців, наче додивлялася, чи несуть вони їй і її малому яку небезпеку; потім, наче заспокоївшись, вона повернула голову до свого козенятка й ласкаво кілька разів лизнула його, знов глянула на хлопців і, гордо підвівши свою гарну голівку, побігла в самі лісові нетрі, а козеня слідом за нею. Вже підходили до узлісся, коли Юрко почув, що над їх головами вгорі на дубі щось вовтузилося, наче лазило по стовбуру й тихенько пищало. Він глянув угору: щось рудавосіре перестрібувало з гілки на гілку.
«Білочка!» крикнув він. «Ой, Павлусю, я її візьму! дивись, дивись: як скаче!.. он дивиться на нас. Я полізу».
«Куди ти там полізеш», затримав його Павлусь: «дивись, який стовбур широчезний: ти ж його не обхопиш ногами. Стій, треба вигадати, яким засобом її здобути», додав Павло й, знявши з плеч оберемок, поклав його на землю, а сам підійшов як найближче до дуба. В цей мент білочка, наче зрозумівши намір хлопців, одразу перестрибнула на друге дерево й зникла.
»Оттак краще буде», казав Павлусь, усміхаючись на розчароване обличчя Юрка. Вона сховалась у своє кубло, а з кубла не важко її видерти . Павлусь охопив тонкий гіллястий клен, де сховалася вивірка.
