грудей. Вже сутеніло, коли вони вийшли з лісу, перейшли поле й опинилися на вулиці. Юрко мовчав, його турбувала думка, що він так спізнився. Підходячи до дому, він побачив маму коло вікна; це ж вона його виглядала — мабуть, хвилюється, сердиться. Мама вже побачила його. Вона метнулася до нього, схопила його в свої обійми, цілувала, трохи не плакала.
«Де ти пропав? що з вами сталося? я думала вже, що вас вовки ззїли! Юро, Юрко, хіба ж так можна?»
«Мамуню, так було гарно!… Не роздуши — тут білочка! Дивись, мамуню.» Він трохи одсунув краї хустки, щоб мама побачила їхню коштовну здобич. Але тут мама випустила Юрка з своїх рук і все одразу побачила: і роздряпане обличчя і розірваний кожушок. Вона сплеснула руками.
«Боже, синку мій, що тобі сталося?»
«Нічого, мамуню, ти тільки не сердься за кожушок», і Юрко так щиро заплакав, так цілував мамині руки й одночасно притулював до серця білочку, що мама одразу все простила. Білочку посадили в клітку, що залишилася від колишнього кенаря. Юркові добре обмили все обличчя, руки, і коли сіли обідати вже при світлі й мама глянула на блискучі очі й рожеві щоки свого коханчика, вона сама раділа й з цікавістю слухала його оповідання про всі їх пригоди в лісі. А коли через дві години втомлений довгою проходкою, але щасливий од усіх своїх вражінь, Юрко ліг у своє чистеньке мякеньке ліжко, він потягнувся солодко й крізь дрімоту сказав:
«Знаєш, мамо, це найщасливіший день мого життя. Ніколи я не гадав, що зімою стільки цікавого в лісі. Шкода тільки, що вовка не бачили.»
З останнім мама вже не погодилася.
