«І починає весело кумкати», перебила Оля, викидаючи свою жабку в ставочок. «Іди, іди до своїх подруг».
«Водяні жабки завше живуть великими товариствами, і як спаде літня спека, вони починають усі кумкати цілим хором.»
«Як це вони роблять?» спитав хтось з учнів: «чи просто голосом, як птахи, чи як инакше?»
«А в кутках рота у них є торбинки, в які вони набірають повітря й викрикують свою одноманітну пісню.»
Тут як раз, мов хмара на сонце набігла, — понад головами дітей пролітав величезний чорногуз. Він летів низько, перелетів через ставок і спустився на протилежному березі. Діти зраділи йому, бо цією весною ще не всі його бачили. Вони стежили, як він ходив по болотяному берегу, отряхаючи свої білі з чорним крила, виступаючи довгими, жовтими ногами. Скоро з другого краю ставка до нього прилетіла його подруга і вони обоє стали нерухомо, звісивши довгі червоні дзюби понад самою водою.
«Бачиш, як підстерегають бідних жабок», сказала Катря, і в ту ж мить один з чорногузів знявся й полетів, сильно розмахуючи широкими крилами. В його дзюбі стирчала зелена жабка.
«Оце самочка», закричав один з учнів: «вона понесла своїм діткам харч! Вони в нас що-року на високій липі роблять своє кубло. І цього року прилетіли, так довго воювали! Бо друга пара хотіла зайняти їх торішнє кубло, ну, а вони не давали, так бились у повітрі, аж пір'я на землю летіло! Та таки подужали, і вже я бачив — три яйця поклали. А це вже цими днями, мабуть, і пташенята виклюнулися.»
«Фе», сказав хтось з дівчат, «як йому не гидко жабу в рот брати?»
