солодкий сік. Діти трохи не падали в канаву, щоб краще розглянути це цікаве з'явище.
«Мамо, а мурашки не мають крильців?» спитав Юрко, розглядаючи одну мурашку, що ще залишилася на його одежі. Він тримав її пучками, роздивлявся на тонке членисте тіло з досить великою головою з міцними, гострими щелепами й вусиками.
«Мурашки мають крила тільки в той період, коли вони паруються», одповіла мама. «З ляльок виходять крилаті самочки та самці й зараз вилітають із свого кубла та декільки днів тримаються на вільному повітрі. Буває, що їх випложується така сила, що люде лякаються: гадають, що то дим від якоїсь пожежі. Потім самки сідають на землю, робітниці-мурашки, які ніколи не мають крил, зараз несуть їх додому, щоб вони клали яйця, і крила їм одпадають. Самці скоро вмірають; вони не вертають додому: їх поїдають птахи та инші їхні вороги.»
Тут трапився маленький випадок: Оля побачила на краю рова величезного довгого вужа й так злякалася, що трохи не впала в рів. Пані Галя затримала її рукою.
Час був іти далі. Вони пройшли краєм рова до містка, перейшли його й опинилися в полі. З одного краю дороги розлягалося жовте золоте жито й тихо розмовляло з вітром своїми вже повними колосками. З другого боку біліла гречка, й усе повітря було напоєно її чудовим ароматом. Серед буйного жита де-не-де червоніли гарні пишні червоні маки, в гущавині виглядали блакитні волошки. Високо в повітрі пролетів шуліка, пильно вдивляючися в жито, бажаючи злапати в ньому або куріпочку, або перепілочку. Голосно дзвеніли десь високо пісні жайворонків. Забачивши свого ворога — шуліку, вони одразу падали долі й заховувались по своїх гніздах у житах. На тім боці поля, на невеличкому
