нути царицю, вона їй з свого роту дає найсвіжішого меду. Після цього вона шукає порожню клітку. Вкладає в неї свою голову, витягує хоботок і випльовує в клітку мед, це б то той солодкий сік квітки, який перемішався з пилком і в шлункові переробився в справжній мед. Одразу бджола ніколи не виплює ввесь мед в одну порожню клітку: вона ще мусить нагодувати ним малих, частину й сама ззість: праця вимагає, щоб вона себе відживлювала, як найкраще. Вона добре знає, що не ввесь час стоїть гарна година й не цілий рік пишаються квіти на полі. Через те вона вироблює чимало запасу й, склавши його, закриває клітку кришкою з воску. Своїх вихованок вони одразу не годують медом, а якимсь прозорим плином без усякого смаку. Тільки старші личинки одержують мед.
«А личинки ростуть скоріш за тебе», жартував дід з Юрком: «6 днів проживе, нагодується й стає з неї лялька, що лежить у клітці, мов нежива, уся обмотана павутинням. За 12 днів вона роздирає його, вилітає вже справжньою бджолою. Зараз висушує свої вохкі крильця, обчищає тіло й летить на роботу слідом за своїми колишніми няньками. Але не так то просто обходиться з тими личинками, яких робітниці найкраще годували: з них виходить велика, пишна, молода цариця. Тут і настає біда. Стара цариця страшенно завидюща: вона не хоче мати суперниці в свойому царстві. Вона злісно накидається на молоду царицю, рада її знищити, але робітниці її боронять. Тоді стара цариця-мати збірає своїх прихильниць, старших робітниць, і з ними разом вилітає з рідного вулика. Вони страшенно хвилюються, гудуть і, держучись одна за другу, причеплюються до найближчого дерева, чи до стіни одним живим клубком. На цей час у мене, як у всякого пасішника наготовлено нового вулика; ми забіраємо цей рій схвильованих бджіл і
