Був теплий літній ранок. На невеличких бігунках їхав Юрко з своїм татом. Підстаркуватий, але бадьорий, сірий кінь жваво біг дорогою межи ланами й покірливо корився кожному рухові слабих дитячих рук, що тримали віжки. Юрко їхав з батьком на далекий степ, де косарі мали роспочати косовицю. Скрізь розлягались лани з озимою пшеницею, житом, ячменем. Озимий хліб уже пишався золотим колосом, між цим золотом пишно червоніли маки, в гущавині хлібів висувалися купи блакитних волошок, а понад дорогою високі будяки схиляли свої колючі голови. В тихому повітрі розлягався спів жайворонків. Високо попід хмарами велично пролетів орел з широкими крилами і зник за високою могилою. По ярах і межи ланів зеленіли невеличкі гаї. По шпилях де-не-де біліли хатки роскиданих по узгіррях сел, стреміли дзвіниці убогих селянських церков. Ранок був такий погожий, скрізь була така краса, що й Юрко й тато його були захоплені та мовчки вдивлялися в той степ, що маячив ген-ген у блакитній млі далекого обрію.
Деколи батько стискав Юрка за руку й звертав його увагу на невеличких сусликів, які зовсім несподівано вистрибували на маленьких земляних горбках і ту ж мить схоплювали золотий колосок і з насолодою гризли його молоді соковиті ще зерна.
