Юрко придивлявся, як вони в далечині перебігали з одного горбка на другий, одразу зникали в ямках, своїх глибоких земляних оселях.
Але ось щось друге зацікавило хлопця: з високого жита виставилася якась пташина постать із довгою шиєю й невеличкою головою. Вона наче ходила по житу, то ховаючись у густім хлібі, то знову піднімаючи свою шию й голову. Саме тут лани змінилися невеликим луком, який поволі зни-
_%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%BD%D0%BA%D0%B0_68.png)
жався до малої річки, й тут на луці біг цілий табун великих птахів, гарного сірого коліру, з довгими міцними ногами й короткими крилами.
«Тату, що це за птахи?» голосно, здивовано звернувся Юрко до свого батька, що сидів позаду. Батько підвівся й весело відповів:
«Та це ж дрофи, наші найбільші степові птахи. Затримай коня, — я спробую встрелити одну з них.»
«Ой, тату, хіба же не шкода. Такі гарні, дивовижні птахи!» запротестував Юрко.
