Та в батька запалала, мабуть, мислівська вдача — він скочив з бігунців, узяв у руки рушницю, що була в нього за плечима, і обережно почав підкрадатися до табуна, що прямував до річки на ранішній водопой. Юрко покинув віжки й з тремтячим серцем стежив за птахами та за батьком. Сірко добре використував цю недбайливість свого керовника й звернувся до смашного, ще зеленого, ячменю та з насолодою одкусював смашні колючі колоски. Птахи підійшли до самої річки, але вони йшли дуже обережно, а вартовий птах часто оглядався навкруги: пан Михайло мусів іти, ввесь час ховаючися за високим житом, і тільки, коли птахи підійшли до води, щоб напитися, і були ступнів на 100 або 120 — він вистрелив. Уся зґрая одразу знялася й полетіла понад річкою на той берег. Але одна, одна нещасна дрофа не змогла підлетіти; вона захиталася й упала на пісок коло самої води. Юрко не витримав: він забув за коня, за свої обов'язки фурмана й побіг слідом за батьком до пораненої птиці. Він нагнав батька, коли той саме розглядав підстрелену дрофу.
«Ще молодий птах», казав батько з якимсь винуватим усміхом: «та й увесь табунок ще молодий: старі дрофи ніколи не підпустили б мене так близько. Вони дуже добре розуміють, що від чоловіка, що несе рушницю, треба одразу ховатися. І це вони так добре вміють робити, що їх і близько не знайдеш.» «Ой, тату, нащо ти її вбив?»
«А як будеш завтра їсти печене з дрофи, то зрозумієш для чого їх стріляють» — одмовив батько.
Тимчасом птах уже перестав дихати, він сконав за кільки хвилин, бо шрот влучив йому в саме серце.
«Поможи мені донести дрофу на бігунки», казав далі пан Михайло, і Юрко мусів підхопити її довгі голі ноги. «А тепер,» сказав батько, склавши свою
