по кілька сот птахів гуляли по наших степах. Поодиноко живуть лише самки, поки висижують свої чималі сіруваті блискучі яйця з червоно-рудими плямами. Вона поспіває за літо двічі нанести яєць і вивести діток, яких дуже ніжно опікає. Он глянь, бачиш в далечині гуляє табунок. Це вже вони вертають на одпочинок. У них життя щодня йде так: вночі вони сплять, сідаючи на досить видному місці, і кожний табунок має свого вартового, — дуже уважливого, що сповіщає товаришів різким згуком про найменшу небезпеку. Як зійде сонце, табунки прокидаються й летять харчуватися деколи за кільки верст від своєї ночівлі, летять на сіножаті, на лани, на толоки. Там наїдаються усяким зерном, травою, а деколи злапають чи польову мишу, чи жабку, а то й пограбують кубло жайворонка, вихопивши з нього малесеньке пташеня. Так гуляють вони годин до 10. Як почне сонце припікати, вони йдуть спочивати, забіраються в кукурузяне поле, або де в холодок, де низькі кущі ковилю, або других степових рослин дають невеликий захист. Там кожна дрофа трохи розгребе землю й лягає, або иноді кумедно роскидається, вертиться, чухається, обсипає крилами себе свіжою землею. Від спеки аж дзюби пороззявляють. І так вилежуються по кільки годин, поки не спаде вечір. Тоді вони гуртом ідуть напитися, а там уже до ночі харчуються на полях.»
«Чи ж вони в нас зімують?» запитував Юрко.
«У нас вона майже постійно живе, хіба вже дуже холодна зіма, то вона летить на південь. А як малосніжна зіма, то вони ходять табунками, пересовуються на південь, зпід снігу вириваючи собі траву. Найгірший для дрофи час, це — осінні дощі. Дрофа не має так званої копчикової залози, щоб вимащувати собі жиром пір'я, і через те вони страшенно намокають, і дрофа стає зовсім безпо-
