«Ідіть до пана Михайла, а я постережу вашого коня», казав уже поважно хлопець.
«А птаха постережеш? бо як я з ним піду»? питав Юрко, якому вже дуже настогидло держати птаха, — хотілося побігти до тата: може там щось цікаве. З другого боку йому страшно було довірити дрофеня цьому незнайомому хлопцеві. Але пастушок сам забрав птаха та сів з ним на землю, приказуючи:
«Не бійтеся, не пропаде, ані кінь ваш, ані це дрофеня-чортеня, а собак поприв'язували: біжіть собі безпечно.»
Юрко не чекав дальшої заохоти й побіг через луку до батька. Він знайшов його коло намету, де пастухи звичайно ночували й переховувалися від дощу. Батько сидів на камені, а чабан коло нього поклав гарного овечого сиру, хліба. Юрко ніколи не бачив так багато овець. Вони всі лежали, спочивали: була велика спека. По краях отари лежали великі барани з закрученими рогами: Юрко трохи їх боявся. В середині лежали й стояли матки, коло них уже чималі ягнята, що окотилися за цю весну. Поміж них прохожувався старший чабан, покурюючи коротеньку люльку. Висока постать з накинутою на плечі свиткою ясно виступала на гарячому сонці. Похмурий, мовчазний, він майже не звертав уваги на гостей. Він звик жити самітно, далеко від людей, з 1–2 помішниками. Любив свою отару, мов рідну родину, знав кожну вівцю, кожне ягня з його примхами, звичками, на його руках народилися всі ці гарненькі білі й чорні молоденькі ягнята. Кожну вівцю він доглядав, щоб не заслабла вона, наївшися необережно якої шкодливої трави, щоб не заїдали її усякі паразіти. Коли всі вівці окотилися й уже набралися здоровля, чабани приступали до стрижки овець.
Спочатку гнали їх до річки, там вели вівцю в воду, добре її вимивали, потім звязану по ногах, стригли великими ножницями, а на пострижену
