лин коня, чекаючи на чабана. Юрко перелякайся собак і не пускав батька зійти з бігунків.
«Вони мені дрофеня розірвуть», з острахом повторяв Юрко, і не знав, чим накрити свого птаха.
«Одженіть собак», голосно крикнув п. Михайло. Другі пастушки взяли на себе цю справу, а старший чабан, скинувши бриля, підійшов до бігунків.
«Нещастя пане,» промовив він: «дві вівці пропало вчора».
«Та я вже чув», сказав п. Михайло. «Павук укусив.»
«Мабуть, що так», держучи бриль у руках, одмовив чабан. «А сьогодні хлопця вкусив — теж лежить, гарячка сильна.»
П. Михайло був ветеринарним лікарем і мав при собі невеличку торбу з зіллям. Він зліз з бігунків, доручивши їх Юркові, а сам пішов до отари. Юрко був дуже незапокоєний: йому треба було й Сірка тримати, що б не плутався через канаву до зеленої пашні, і разом з тим оберігати дрофеня. Та ще й сам — батько далеко. Навкруги зелена травичка та високі будяки, в сусідніх байраках зеленіла дика вишня, кущі глоду, берескнету. Далеко в долині синіла річка, вся оторочена високими очеретами. Порожньо-тихо навкруги, лише цвірінчять коники та співають жайворонки. Десь з понад води кричав птах бугай, мов у барило гукав. Юрко почував себе самітно серед цього величного простору. Але за кілька хвилин до нього підбіг хлопчик-пастушок у широчезному солом'яному брилі, зпід якого ласкаво усміхалися ясні карі, великі очі.
«Ваш батько казав, щоб ви до нього йшли», трохи соромливо озвався хлопець.
«Ой, а собаки?» похмуро сказав Юрко: «як я туди дійду, та ще птаха свого донесу?»
Хлопець зацікавлено глянув на Юркову здобич.
«О, дрофеня! живе!… їх тут багато… Ми вчора печене з їх робили», весело казав пастух.
Юрко здивовано слухав за жорстокі вчинки пастухів.
